Розділ 13. Нестабільність

И когда нам на головы шквал атак

(То с похмелья, а то спьяна),

Мы опять-таки знали:

За что и как,

И прикрыта была спина.

Александр Галич

Паола

Але ж батько попереджав. Казав: «Колись вони пролізуть сюди, Семе. Це питання часу. І в даному випадку він не на нашому боці». Але Сем сподівався, що батько помиляється. Єдиний раз у житті – помиляється. Він розумів, що ця надія – від безнадійності, знав, бачив, на що здатні істоти з крилами, і йому розповідали, що можуть ті, інші, з рогами. Якщо вони справді знайдуть спосіб прорватися на Паолу, то громада не вистоїть і дня. Може, й не переб’ють, але... Довічна невидима табличка на грудях: «Другий сорт. Уцінка». Вічне приниження. Краще б повбивали.

Зустріч із Захарією Смітом назавжди змінила життя їхньої сім’ї, перевернула догори дриґом світ, повністю змінила систему цінностей. До восьми років Сем обожнював футболістів вищої ліги, вважав їх мало не небожителями. Читаючи записки батька, зрозумів, що футбол – дурниця, просто гра, спосіб згаяти час із приятелями, поверещати, ні про що не думаючи. Йому все ще було вісім, коли він раптом став дорослим. І мама жива-здорова, і тато живий, просто далеко, а Сем перестав бути дитиною назавжди.

Коли познайомились ближче, – після маминого похорону – блакитноокий Зак виявився непоганим хлопцем, рівно таким, яким його запам’ятав поки-що-дитина Сем Петерсен. Ні на йоту не змінився, навіть пил на черевиках, здавалося, той самий. Вислухав, не розпускаючи нюні, поспівчував втраті. Без зайвих кривлянь погодився відправити до батька, не став вдавати, ніби не знає, у чому річ, хоча Сем цього дуже боявся. Не жалів, як маленького, не відмовляв, не сюсюкав, як тітка Катрін і дядько Фіц. Коротко розповів про Велику війну гелів і йорнів, про Паолу і розвідку. Тільки раз перепитав, чи впевнений Сем у своєму рішенні. Сем ще подумав, що за інших обставин не відмовився б від такого друга.

Геліо вразив юного Петерсена до глибини душі. Звісно, йому показали не все, але й побаченого вистачило. Височенні гели з обличчями неземної краси і досконалими формами тіл, з променистими очима, з крилами, чиє м’яке пір’я так і хотілося погладити. Лінії будівель і мостів, які наче прагнули у повітря, вежі, схожі на музику, безшумні кари, які могли літати небом, їздити землею і плисти водою. Кари просто стояли на узбіччях доріг – бери, якщо треба, користуйся. Пружна під босими ногами трава, величезні парки, звірі, що гуляють де забажають (або так здавалося). Будь-який одяг, будь-яка їжа, яку забажаєш, варто тільки вибрати в синтезаторі. Безкоштовний достаток усього, об’ємні інтерактивні програми по телеку, в яких можна затусити самому. Рай, справжній рай, куди кращий за все, що видавали за світле майбутнє фантастичні фільми.

Чарівність Едему розбилася об одну-єдину фразу. У велетенській Будівлі, напханій дивами, його представили фахівцеві з хронотранспортування. «До нас ще один зелений іфер, Мефе!» – весело сказав златокудрий гел на ім’я Людвіг, легенько підштовхуючи підопічного в спину. Темношкірий Мефодій нагородив веселуна похмурим поглядом, і той швидко заткнувся, але слово – не горобець. Вилетіло вже. 

Гаразд, «зеленого» Сем був готовий пропустити повз вуха. Він справді виріс тоді, сім років тому, і розумів, що саме зелений, а на правду ображатися гріх. Але інтонація...

Так говорять про речі. Або про якихось лабораторних звіряток – щурів там чи морських свинок. Про витратний матеріал, одним словом. Другий сорт, майже сміття.

І ще слово «іфер». Він більше жодного разу не чув цього слова на Геліо, найімовірніше, воно не призначалося для людей. Можливо, воно не несло негативного сенсу, але Сем зовсім нещодавно вивчав на шкільному факультативі мови програмування. "If" – оператор розгалуження. Якась дія, можлива – якщо... 

Зображення-карту Древа йому показали в Будівлі мигцем, відбувшись якимось невиразним коментарем. Батько потім пояснив. «Іфери» встали на своє місце, як пазл у картину з Бруклінським мостом. Правда виявилася важкою і кислою на смак. Сем змирився з нею нескоро.

«Нам потрібні свіжі сили, – говорив батько, – але якщо з’явиться хоч найменша можливість закрити Тріщину – навіть не думай, Семе. Закривай». Але якщо сам Джозайя не зміг нічого придумати, то які шанси були в інших?

За словами старожила Зандера, колись пробували закласти Тріщину камінням і колодами. Не допомогло. Перший же перехід просто викинув примітивну затичку. Частково спопелив, частково розкидав у радіусі метрів п’ятдесяти. Більше не намагалися. Петерсен-старший посміювався над наївністю попередників, згадуючи якісь незліченні мегаджоулі, і Сем посміювався за компанію з батьком.

Зараз батька поруч не було.

Сем мав вирішувати без нього.

Чергові зреагували чітко: про те, що два йорна рухаються до цвинтаря, Сему стало відомо майже відразу. Примітивні рації на такій відстані працювали добре, спасибі приятелям-фізикам.

Так, усе спрацювало ідеально. 

За три хвилини всі боєздатні члени громади зібралися біля східного боку частоколу. Майже всі чоловіки і кілька найміцніших жінок. Зі зброєю, навіть Гриша прихопив свою рушницю. Тримав він її, щоправда, за ствол. І з такою гидливою пикою, ніби брудну ганчірку. 

Сем бадьоро посміхався, намагаючись контролювати зрадницьке тремтіння пальців. Від нього, від лідера, чекали рішення, а він гадки не мав, що робити. Будь-який варіант здавався найгіршим. Сонце повзло до зеніту, але здавалося, що швидко темніє.

– Або переговори, або відразу стріляти, – неголосно сказав Стас, виразно погладжуючи свою напівгармату. Його думку Сем знав давно, і переговори в цій думці не фігурували.

– Їх усього двоє, – із сумнівом похитав головою Джек. – А нас, хвала господу, тридцять дорослих мужиків, не рахуючи баб. А не рахувати баб ніяк не можна, особливо коли вони беруться за качалки.

Джек усміхнувся і потер шию. Усі знали, що цій засмаглій шиї завжди прилітає від палкої рудої Моніки, якщо слідопит перебере самогонки. Одного разу не прилетіло, то Джек три дні ходив сумний, думав, що подруга більше не кохає. На четвертий з горя напився, отримав своє і заспокоївся.

У будь-який інший день на Джека посипався б вагон підколок. Зараз ніхто навіть не фиркнув.

– Може, має сенс з’ясувати, що їм треба? – закінчив думку Ніколя. – Баблі вони ж усяко розуміють. Може, розійдемося якось?

– Не будуть вони з’ясовувати і пояснювати, – прошипів старий Зандер. – Це дияволи, тварюки. Їм що людину розмазати, що муху. Начхати, чого їм треба. Не підпускати до наших домівок за будь-яку ціну, ось що я скажу!

Майкл – нащадок червоношкірих індіанців – згідно угукнув.

Дорогу до селища було видно як на долоні – поки що порожню. Сем раптом подумав, що йорни напевно вирушили в обхід, і зараз наближаються з іншого боку паркану, там, де їх ніхто не чекає. Там, де зібралися слабкі. Діти... Том і Джозі. Серце завмерло від гострого спалаху страху. Дві чорні точки з’явилися в полі зору якраз у цей момент, дуже доречно.

Йорни швидко наближалися, навіть не думаючи ховатися. Величезні й потужні, як танки. Таким темпом вони будуть під воротами хвилин за п’ять, хоча людині знадобилося би не менше двадцяти.

– Страховидли які, – пробурмотів хтось поруч.

– А крильця-от куценькі, – додав Гриша, нервово облизнувши губи. – Як у тієї, з якою Берт познайомився. Семе, не мовчи.

Тривога висіла над їхніми головами бетонним блоком.

Щоб виграти ще кілька секунд не вирішуючи, Сем підняв до очей бінокль. Заводський, хороший, не саморобний. Хто його приніс на Паолу, вже не пам’ятали, але берегли з усією ретельністю. Інших-то нормальних не було.

 Сем ледь не позадкував. Обличчя... морда... ні, все-таки обличчя йорна, що випадково потрапило у фокус лінз, наблизилося ривком, ніби в нуль щезла відстань. Жовто-помаранчеві очі з овальною зіницею втупилися прямо на Сема, впритул. Довгі сизі губи склалися в усмішку, напрочуд людську.

Рішення народилося з цієї усмішки.

– Стріляємо, щойно підійдуть на вогневу дистанцію, – процідив Сем, дивуючись, звідки в його суто цивільному мозку взялася «вогнева дистанція». Чи означає вона взагалі що-небудь?

Але його зрозуміли чудово. Зайняли позиції біля бійниць.

– По крилах, – додав Гриша, який вряди-годи не заперечив наказ. – Бийте по крилах. Їх викинуло не більше години тому, ще не могли охолонути до кінця.

– Що – охолонути? – здивувався Зандер. – По макитрах завжди надійніше якось.

Йорни як за командою перейшли на біг, і сперечатися стало ніколи.

– Цілитися по крилах! – гаркнув Сем, подумки молячись усім відомим йому богам, щоб кострубаті рушниці фірми «Станіслав, Фірс, лисий дідько і Ко» влучили хоч кудись. Гришина теорія здавалася непереконливою, але навіть куці крила точно більші за голови.

Бігли йорни... Не бігли – мчали. Стрімкими сланкими скачками, майже опустившись на карачки. Дистанцію вони проскочили за лічені частки секунди, і хтось – не Сем – ледь встиг скомандувати: «Вогонь!»

Гримнули рушниці, але постріли не тільки не зупинили йорнів, а й майже не сповільнили. Мабуть, їхня броня була розрахована на значно серйозніші навантаження. Стрілянина стала безладною: не всі заряджали однаково швидко. У когось заклинило затвор, і до пострілів додалася добірна лайка.

Сем встиг помітити: там, де кулі влучали в глянцево-чорну гладь йорнських крил, коротко спалахувало блакитним. Гришка зловісно вишкірився, він теж помітив. Сем ще раз закричав, перекриваючи шум:

– По крилах! Стріляти тільки по крилах!

Перед самим носом у стрільців йорни розділилися, темними бризками вдарили в частокіл ліворуч і праворуч від воріт. Величезні колоди, які під час установлення ледве-ледве рухали вчотирьох, похрускотіли зламаними зубами.

– Стережися! – голосом Зандера. – От лярва!

Хтось не встиг відскочити, пил, крики... Йорни, що найстрашніше, рухалися абсолютно безшумно, кричали люди. Сусіди, друзі, майже сім’я, з якими і голод, і посуха, і радість... Йорни не користувалися жодною зброєю, навіщо?

Сем теж кричав і відступав разом з усіма, і план летів під три чорти, і тільки слабенький світний кант по краю крил невразливих тварюк давав надію.

– Стасе, давай уже!

Останнє, більше нічого немає.

– Лягай!!!

Стас не скористався баблі – коли хвилювався, він завжди переходив на свою рідну мову, – але день був такий, коли розуміють без слів. Розкотилися, як кеглі.

Замість рушниці в ручищах Стаса масно відблискував металевий розтруб, приєднаний гофрованою трубою через насос до барильця. Джек уже несамовито качав важіль насоса. Відчайдушно смерділо сивухою, і за мить із розтруба спалахнуло струменем полум’я. Вогонь ударив у йорна з відстані не більше трьох метрів. Рогатий велетень коротко вибухнув, занадто повільно розвернувся, зробив крок до вогнеметника...

– Стій! Стасе, назад! – дзвінко вигукнув Гриша, розмахуючи руками. Рушницю він десь посіяв. – Усі назад!!!

Вогнемет наостанок плюнув спалахом у небо, стрілець слухняно відступив. Хто змогли – теж.

Крила йорна нагадували розпечене скло, пульсуючи вже власним, внутрішнім вогнем. Він зупинився, похитуючись. Напарник рухався до нього, не розбираючи дороги і тих, хто не встиг з неї забратися. Знову Сем здивувався, наскільки людським був його відчай. Другий розумів, що не встигне, але все одно біг, як бігла б людина на виручку другу.

– Ви... – почав палаючий йорн із деяким здивуванням. – Ви...

– Вельз, на землю! – від реву другого заклало вуха. Марна порада.

Це було чарівне видовище. Сяйво крил стало нестерпно яскравим, поповзло по броньових пластинах цівками-стрілками, розкреслюючи невідому мапу, на якій розтріскалося сильне, по-своєму красиве тіло.

Йорн, якого звали Вельз, вибухнув. Другий, імені якого так і не дізналися, здетонував і розлетівся на шматки без попереднього шоу.

Ті, хто вижив, були занадто вражені, щоб кричати «гура».

*

Троє загиблих. Десятеро поранених, з яких четверо – важко. Руйнування будівель некритичні, але значні.

Сем ніяк не міг повірити, що це все сталося за хвилини. Ось він дивиться в бінокль і ухвалює рішення – п’ять хвилин, не більше – і ось Ліза мертва, Хольґер мертвий, Зандер... Молодий Ніколя має всі шанси відправитися на той світ або доживати без ніг – ушкоджено хребет. Джек отримав по голові вже геть наприкінці: фінальним вибухом принесло якесь поліно. Схоже, струс. Численні переломи та рвані рани від пазурів – боже, будь ласка, нехай без отрути! У Стаса опіки рук і обличчя – не встигли доробити термоізоляцію, – але це дурниця. Гришко відбувся величезним синцем від коліна до паху і обдертим боком.

Жертв могло бути набагато більше, Сем розумів. Можливо, йорни збиралися дати людям урок, показати, хто в домі господар, чиї в полі ананаси... Можливо, вони не збиралися вбивати, але вони не збиралися і домовлятися, впевнені в перевазі.

Йорнів було тільки двоє. Їх підвела банальна самовпевненість. Але наступного разу вони врахують помилки. Не будуть видрючуватись і підставлятися під постріли, хизуючись невразливістю. І... вони повернуться.

Бетсі, вже майже мертва, прошепотіла: «Вони на козликів схожі... Як шкода... Добре, що собаки немає... як би без мене...»

*

– Річ у крилах, – переконано сказав Гриша. По його долоні бігали муходрони, штук п’ять чи шість. Їхні ажурні напівпрозорі крильця на сонці відблискували металом.

Гришка – хуліган і рідкісний розумник – єдиний на пам’яті Сема, хто потрапив на Паолу зв’язаним по руках і ногах. Напевно б загинув, адже він навіть не намагався звільнитися і врятуватися. Іноді Тріщина активувалась і харкала вогнем вхолосту, тому, якщо після спалаху ніхто не приходив стежкою через цвинтар, сельчани не дуже турбувались. Перевіряли Тріщину планово, раз на тиждень, і попередній рейд пройшов якраз напередодні. Гришу знайшов Стас, який прибув парою днів пізніше. Приніс у селище – напівмертвого, зневодненого, байдужого до всього і розчарованого в усьому. Сидів із ним тиждень, майже не відходив. Говорив про щось. Витягнув із того світу, переконав спробувати пожити. А муходрони прибули ще за кілька днів. Усією зграєю, або як там воно називається у комах.

Петерсен-старший з величезними труднощами розговорив білявого хлопця, схожого на гела настільки, наскільки це можливо для людини. «Я просто ідіот, – розповів Гриша. – Звичайний, нічого особливого. Ну викрив ангела, ну буває. Сидів би тихо, радів тому, який розумний. Але ні-ні-ні, треба піти, похизуватися! Випендритися, заявити про себе... Ідіот. Як виявилося, будь-яка людина, яка розкрила ангела, вирушає на Паолу. Я не хотів. Якого біса? Там немає вірту і гарячої води. Я спробував домовитися з їхнім головним, Ґабріелем кликати, заприсягся відпрацювати і мовчати. Я створив за його завданням цих тварюшок... Навіть підстрахувався, налаштував мушок на особисте підпорядкування, це нескладно... Допомогло, думаєте? Хріна допомогло, раз я тут. А я майже повірив, що все владнав... Ми для гелів – ніщо. З нічим не домовляються. Його використовують і утилізують».

Сем тоді ще подумав, що Паола – прекрасний спосіб позбуватися незручних. Люди не повернуться, а гелів чи йорнів цей світ уб’є. Скільки ж таких, легально вбитих, було за час освоєння? Скільки з невдалих перекидань були запланованими? Гриші, найімовірніше, просто пощастило: він потрапив сюди хоча б не по шматках.

А муходрони стали для громади незамінними джерелами енергії – літаючими батарейками, які слухалися нехлюя Гришку.

– Це дивовижний матеріал, – у Гришиному голосі відчувалося благоговіння. – З нього ж зроблено пір’я для крил гелів. Це чудовий перетворювач сонячної енергії з ККД, близьким до одиниці. Джерело довгого-довгого життя і психофізичних можливостей, які нам не снилися.

– І він також є причиною того, що йорни і гели вибухають на Паолі, – підтримав друга Стас. – І ті, і інші роблять одну й ту саму помилку.

– Але... – спробував встрягти Сем, але йому не дали. Безсовісно перебили. На два голоси.

– Для перекидання через Тріщину об’єкту треба надати деяку кількість джоулів, – Стас повчально підняв товстий палець. – А...

– ... а фотоволокно вбирає їх, як губка – воду, і коли перекидання закінчено...

– ... просто починає віддавати назад, випромінювати! Її занадто багато, навіть організми з підвищеною міцністю не витримують і...

– ... І – бумц! – Гриша підстрибнув. Мухи невдоволено злетіли з його долоні й закружляли під стелею. – Мої мушки пролетіли Тріщину спокійно, площа їхніх крил занадто мала для критичного надлишку. І та йорні протрималася довше інших саме через свої маленькі крила, я впевнений.

– Хлопці, – нарешті спромігся вставити слово Сем. – Я не сумніваюся, що ви розумні до всирачки. Але гели і йорни ламали голови над цією проблемою не одну сотню років. Ви впевнені, що всі вони були дурнішими за вас?

Друзі переглянулися. Напевно вони багато разів обговорювали питання між собою.

– Є кілька міркувань, – протягнув Стас. – По-перше, для будь-якого з них сама думка розлучитися з крилами огидна. Все одно що людині запропонували б відрубати собі руки і вирвати очі. Може є такий собі внутрішній блок.

– А по-друге?

– По-друге, – підхопив Гриша, – я не впевнений, що вони не додумалися до того ж, що й ми. Хоча б хто-небудь цілком міг, ти маєш рацію, Семмі. Тільки комусь дуже значущому і можновладному дуже невигідно, щоб Паола стала прохідним двором, і він щосили гальмує наукову думку співвітчизників. Не питай – чому так, звідки мені знати. Це всього лише версії. Вони, до речі, не пояснюють, чому під час переходу розряджаються акумулятори і чому Тріщина не пропускає людей назад. За ідеєю це ж зворотний процес, має бути самовільним...

– Не факт! – негайно злетів Стас. – Сто разів казав, що монотропні переходи...

– Цить! – грізно сказав Сем. – Про це потім поцапаєтеся. Поки що в порядку денному одне питання. Раз одна йорні протрималася на Паолі досить довго, то скоро треба чекати інших. Які є ідеї?

*

Ця розмова відбулася тиждень тому. Тоді ж почали конструювати вогнемет, пожертвувавши всіма запасами самогонки, яку в громаді використовували як за прямим призначенням, так і в якості палива. Ніхто не міг припустити, що часу на підготовку так мало.

– Треба шукати Берта й Айрін, – сказав білий, як зняте молоко, Джек. На його скроні запеклася кров, але темні очі блищали азартом. – Вони знають більше, ніж сказали. Особливо дівчисько. Я вірю, що вона знає, як знайти Грааль. Це наш останній шанс вижити людьми, а не рабами.

Пропозицію не можна було вважати логічною. Але вона була поки що єдиною.